Авторський переклад з російскої.
Текст на русском после украинского.
̶ Зіграй мені на флейті вітру. І я подарую тобі посмішку дощу.
̶ Як можеш ти подарувати посмішку дощу? Хіба вона існує?
– Звичайно. І посмішка дощу, і сльози сонця, і поцілунки моря. Ти бачив їх багато разів. Ти навіть до них торкався.
̶ Що ти кажеш. Як можна доторкнутися до такого?
̶ Сонце випускає сльози. Чароійники їх знаходять, дбайливо шліфують і створюють із них ювелірні прикраси. Люди одягають ці прикраси і вбирають у себе блиск сонячних сліз. Це – бурштин.
̶ А поцілунки моря, які вони?
̶ Вони бувають білими, рожевими та чорними. Море цілує сушу і забирає із собою в глибину спогад про ці дотики. У глибинах спогади перетворяться на перлини. Зухвалі пірнальниці знаходять ці поцілунки і повертають суші нагадування про пестощі моря. Люди дуже цінують ці поцілунки, бо вони цілющі.
– Але все ж таки, де візьмеш ти посмішку дощу? Дощ завжди плаче.
– Ти помиляєшся. Струмені дощу роздають його посмішку всьому виявленому світу. І буйство трав і квітів несе у собі її відлуння. У кожному шматку хліба частка посмішки дощу.
̶ Але як я зіграю на флейті вітру? Я ніколи її не бачив.
– Ти щодня тримаєш її в руках. Це – пензель, олівець, авторучка. Це – ополоник у руках кухаря, молоток – у руках теслі, це той інструмент, за допомогою якого ти втілюєш свої думки. Але тільки ті, в яких творить кохання. Вітер думок витає у просторі. І в твоїй голові також. Він шарудить тихим шелестом опадаючого листя на Древі Пізнання добра і зла. І, що залучається покликом серця, показує напрямок шляху. То ти зіграєш мені на флейті вітру?
̶ Я вже граю. Хіба ти не чуєш?
̶ Сміливіше. Витонченіше. Ти вмієш. Це будь-кому під силу. Тільки без фальшу. Не грай чужих мелодій. А я подарую тобі посмішку дощу, і муслін світанку, і атлас дня, і ажур вечора, і оксамит ночі. Втім, ти можеш подарувати собі це сам, коли навчишся бачити серцем.
© Лєка Веселка, листопад 2024
Сыграй мне на флейте ветра
Впервые было опубликовано в Журнале Аккомпаниатора 07.09.2008 г.
̶ Сыграй мне на флейте ветра. И я подарю тебе улыбку дождя.
̶ Как можешь ты подарить улыбку дождя? Разве она существует?
̶ Конечно. И улыбка дождя, и слёзы солнца, и поцелуи моря. Ты видел их много раз. Ты даже к ним прикасался.
̶ Что ты говоришь. Как можно к такому прикоснуться?
̶ Солнце роняет слёзы. Кудесники их находят, бережно шлифуют и создают из них ювелирные украшения. Люди одевают эти украшения и впитывают в себя блеск солнечных слёз. Это – янтарь.
̶ А поцелуи моря, какие они?
̶ Они бывают белыми, розовыми и чёрными. Море целует сушу и уносит с собой в глубину воспоминание об этих прикосновениях. В глубинах воспоминания превращатся в жемчуг. Дерзкие ныряльщицы находят эти поцелуи и возвращают суше напоминание о ласках моря. Люди очень ценят эти поцелуи, потому что они целебны.
̶ Но всё же, где возьмёшь ты улыбку дождя? Дождь всегда плачет.
̶ Ты ошибаешься. Струи дождя раздают его улыбку всему проявленному миру. И буйство трав и цветов несёт в себе её отголосок. В каждом куске хлеба частица улыбки дождя.
̶ Но как я сыграю на флейте ветра? Я никогда ведь её не видел.
̶ Ты каждый день держишь её в руках. Это – кисть, карандаш, авторучка. Это – половник в руках повара, молоток – в руках плотника, это тот инструмент, с помощью которого ты воплощаешь свои мысли. Но только те, в которых творит любовь. Ветер мыслей витает в пространстве. И в твоей голове тоже. Он шуршит тихим шелестом опадающих листьев на Древе Познания добра и зла. И, привлекаемый зовом сердца, показывает направление пути. Так ты сыграешь мне на флейте ветра?
̶ Я уже играю. Разве ты не слышишь?
̶ Смелее. Изящней. Ты умеешь. Это любому под силу. Только без фальши. Не играй чужих мелодий. А я подарю тебе улыбку дождя, и кисею рассвета, и атлас дня, и ажур вечера, и бархат ночи. Впрочем, ты можешь подарить себе это сам, когда научишься видеть сердцем…
© Лека Вэсэлка, сентябрь 2008
Похожие записи
