Душа болить за Україну,
болить нестерпно, безупинно.
Два роки вже війна триває
і кожен день людей вбиває.
Летять шахеди та ракети
і страху кидають тенета.
Сирени виють, плачуть діти,
бо небо й досі не закрите!
Коли зупинять цю навалу?
Невже людських смертей ще мало?
Невже замало суму, болі?
А може досить вже, доволі?
Щоб ненька ядірку віддала,
надійний захист обіцяли!
Та виявились обіцянки
дурному іграшки, цяцянки.
Де захист той, що має бути,
ніяк не можу я збагнути?
Не зволікайте, бо роzія
країни ваші кров’ю вмиє.
Не сподівайтесь, що минеться,
бо та руzня не нажереться,
вона, як прірва, ненаситна,
до зла й насильства дуже спритна.
Якщо ви прагнете спокою,
далекобійну дайте зброю!
Винищувачів добру зграю!
Покваптеся, не стійте скраю!
Вмить упокоримо ми гада,
не стане більше супостата,
що лихо коїть в Україні,
і запанує мир в країні.
© Лєка Веселка, березень 2024
P.S. Авторський переклад на російську дивиться у наступному дописі.
Похожие записи
