Ангели одразу ж почали між собою поєдинок (по-ЄДИН-ок). Спочатку напівсферичні ангели боролися за допомогою крил, потім у них почали вимальовуватись тулуби, руки, ноги, голови, і вони перейшли в рукопашну сутичку. Зрозуміло, всі перемоги і поразки були лише тимчасовими, оскільки поєдинок мав продовжуватися доти, доки ці два ангели не стали б знову одним цілим. У перервах між боротьбою ангели сиділи тісно обнявшись, згадуючи своє безтурботне існування у нерозділеному стані.

Іноді, заради різноманітності, ангели випускали з рук промені і продовжували бій на них, як на мечах. Треба сказати, що заради того ж різноманіття, голови та інші частини тіл ангелів не завжди нагадували людські, але щойно у своїй зовнішності змінював що-небудь один ангел, другий тут же являв йому його відображення, тільки в іншому кольорі.

Незабаром чорно-біла гама випромінювань ангелам набридла, і білий раптом забарвився у сім різних кольорів. Чорний тут же відповів тим самим. Тепер зовсім не розібрати, хто є хто. Хіба що в білого ангела кольорові відтінки мали світлий характер, а в чорного – темні, немовби приглушені тони.

Позмагавшись в такому стані деякий час, кожен з ангелів розділився на сім – по одному з кольорів, що їх фарбують. Так замість двох крилатих істот, що становлять наше Щось, стало чотирнадцять і поєдинок пішов у пропорції сім на сім.

Чи має сенс казати, що кожен із кольорових ангелів повторив подвиг свого прабатька, розділившись також на енну кількість? Звичайно, з кожним поділом, ангелятка ставали все менше і менше, і, природно, в них менше і менше залишалося первозданної сили та цілісності.

Правда, була допущена деяка вільність, ангелочки вже могли собі дозволити мати різні зовнішності, але суть процесу залишалася незмінною – з одного та іншого боку завжди була рівна кількість істот, що входять до складу кожного з них. Інакше неможливо. Рівновага порушиться. Тому всяких зайвих сутностей, що порушують рівновагу, доводилося долучати до тих, що вже є, а тих, які особливо не піддавалися, розпорошувати в просторі.

І так тривало донині. Нарешті, цей нестримний поділ дійшов майже до межі, визначеної в своєму розростанні, і не за горами початок зворотного процесу повернення в лоно. Просто кажучи, кожна окрема частина має знову з’єднатися з рівними собі частинами, щоб скласти ту сутність, з якої відокремилася брунькуванням. А та, у свою чергу, об’єднатися з ще більшою сутністю, і так до самого кінця, до тієї самої точки, яка була Ніщо.